Причому всі процеси пан Ланге аналізує з погляду європейця. Його дивують деякі речі, що для нас стали нормою, однак не втомлюється говорити про демократичні цінності, європейську інтеграцію. Він ставить ті запитання, відповіді на які ми не можемо отримати ось уже 20 років. Про європейські перспективи та внутрішні проблеми — в ексклюзивному інтерв’ю з керівником представництва Фонду Конрада Аденауера в Україні Ніко Ланге. 

— Нині видається, що стосунки України з Європейським Союзом безнадійно зіпсовано. На вашу думку, чи є шанс їх реанімувати?

— Думаю, що у президента Януковича і його адміністрації була дуже амбітна програма: вони хотіли одночасно підписати угоду про асоціацію з Євросоюзом і отримати знижки на газ від Російської Федерації. Ця програма не лише амбітна, а й небезпечна, тому що результатом могло стати погіршення стосунків і з ЄС, і з РФ. Так і сталося. Нині спостерігаємо великі політичні проблеми з Європейським Союзом — тамтешні лідери навіть не хочуть спілкуватися з президентом України. З боку Росії бачимо повторення ігор, які були 2006-го та 2008 року: сир, газ. Причому це відбувається на тлі підписання «харківських угод». Тоді були запевнення, що наступні 20 років подібного не станеться. Це справді дуже серйозна проблема. Причини того, що нині стосунки з головними партнерами є напруженими, треба шукати тільки всередині України.

— Найбільшою проб­лемою Віктора Януковича є Юлія Тимошенко?

— Тимошенко є тільки символом того, що відбувається в Україні. В Європейському Союзі живуть не наївні люди, які думають, що Юлія Володимирівна — свята людина. Річ не в тім. Президент ЄС Ван Ромпей на грудневому саміті в Києві дуже чітко сформулював усі проблеми, які існують між Україною та ЄС. Якщо не помиляюся, прізвище Тимошенко він майже не згадував. Звичайно, для того, щоби стосунки з Євросоюзом були кращими, і про це треба говорити відверто, екс-прем’єрку необхідно звільнити, а також створити умови, щоб вона взяла участь у парламентських виборах. І ця позиція Європейського Союзу не зміниться через місяць, три або шість. Тому якщо тактика Украї­ни полягає в тому, аби перечекати, то вона неправильна — європейці не передумають. Окрім того, є зауваження з боку Євросоюзу стосовно інститутів юстиції в Україні загалом, також є чимало сумнівів щодо організації парламентських виборів, їх відкритості та чесності. А це абсолютно незалежний від Ю. Тимо­шенко, але дуже важливий для ЄС критерій, тим паче, місцеві вибори 2010 року були сигналом, що тенденції розвитку України в демократичному контексті не йдуть у правильному керунку. Свобода слова, вільні ЗМІ — це багаторічна тема розмов між вашою країною та Європейським Союзом. Тому звільнення Юлії Володимирівни має стати важливим кроком, але не варто думати, що відразу потому все буде гаразд, Європа підпише всі угоди — і всі стануть друзями навічно. Проблема значно серйозніша. І насамперед треба розуміти, що без вільних і чесних виборів про асоціацію з ЄС, про європейську інтеграцію абсолютно немає сенсу говорити.

— Тобто будь-яке повернення до розмов про асоціацію можливе винятково після виборів?

— Парафування — це технічний момент, воно можливе й раніше, навіть у лютому чи березні, це залежить більше від технічних чинників. А от щодо підписання угоди про асоціацію, то можливість позитивного голосування 27 країн-членів ЄС я бачу тільки після проведення чесних і прозорих виборів, у яких братиме участь Юлія Тимошенко. 

— Ви багато років живете в Україні, тож маєте змогу порівняти. Що, на вашу думку, найбільше змінилося за два роки президентства Януковича?

— Найочевиднішою зміною є те, що в Україні фактично немає розподілу влади. Нині влада концентрується в руках якщо не однієї людини, то дуже вузького кола осіб. Такого ще не було за всю історію України. Складається враження, що вже навіть міністри в цій країні нічого не вирішують!

— Але іноді (в теорії) для країн у переломні моменти концентрація влади в одних руках може бути навіть корисною, тому що дає змогу впливати на будь-які галузі...

— Не згоден із вами. Ілюзорна теорія про те, що до влади має прийти сильний керівник, який вирішить усі проблеми, є популярною в пострадянському суспільстві. Але в усіх державах, які нещодавно стали членами ЄС, — саме парламентські системи управління. В них немає сильних керівників, але вони демократичним шляхом провели всі необхідні реформи. Натомість президентських систем із сильними керівниками країн, які успішно інтегрувалися в Європейський Союз, немає. Такі системи є в Казахстані, Росії, Узбекистані. Чудово знаємо, які в цих державах панують стандарти і які там умови життя. З іншого боку, ми бачили, що в часи трансформацій політичні лідери можуть відігравати важливу роль. Як приклад можна назвати Вацлава Гавела, Леха Валєнсу... Шкода, що в Україні у важливі фази трансформацій таких людей не було. 

— Тобто в нас на чолі держави не було патріотів, господарників чи політично свідомих осіб? Чого не вистачає українським президентам?

— Мені здається, що це пов’язано не лише з президентами. Було б несправедливо і неправильно так думати. Негаразди загалом у політичній системі України та політичній культурі — люди приходять у політику не для того, щоб вирішити суспільні та державні проб­леми, а щоб займатися бізнесом, брати участь у корупційних схемах, залагодити особисті клопоти. Це — системна проблема, і глава держави лише її символ. Але, звісно, з погляду Євросоюзу великим розчаруванням є те, що після помаранчевої революції нові еліти, які прийшли до влади, нічого не змінили: вирішення особистих проблем для них завжди було важливішим, аніж запровадження системних реформ у країні. 

— Можливо, причина в юності нашої держави? Може, 20 років — це надто мало для того, аби виховати політиків, які були б патріотами?

— Мені доволі складно оперувати таким поняттям, як патріотизм. Скажу, може, різко: знаю багато людей, які вважають себе патріотами України, однак за все життя не заплатили жодної копійки податків. Тому до такого критерію, як патріотизм, треба ставитися дуже обережно. Щодо того, що Україні лише 20 років. Знову скажу різко: це не виправдання того, що відбувається. Є багато прикладів успішних трансформацій молодих країн. В Україні, на мою думку, немає лише політичної волі системно змінити державу, тому що в українському політикумі, на жаль, домінує погляд на країну як на інструмент для реалізації свого бізнесу. 

— Чи є шанси змінити тенденцію в найближчі кілька років? 

— Якщо подивитися на рейтинги, то видно, що більшість українців не підтримує жодної партії. І це з погляду європейської політики щонайменше цікаво, адже зазвичай, коли влада втрачає довіру, то опозиція набирає, відтак відбувається зміна влади. В Україні ж усі втрачають довіру, тому реагувати на це мають усі політичні партії — чи провладні, чи опозиційні — і представляти справді альтернативу. І тут бачу проблеми, тому що багато чуємо про те, що в Україні є опозиція, але чи має вона альтернативні пропозиції для вирішення ключових проблем? Яка податкова політика? Яка енергетична політика? Яка реформа медицини, пенсійної системи? Які умови для бізнесу хоче створити опозиція? Тобто щодо реальних проблем пропозицій опо­зиції не чуємо, лише вкотре про округи, списки та посади. Загалом, якщо політичні сили не реагуватимуть на втрату довіри, Україна стане або дуже тоталітарною, коли думки громадян узагалі не враховуватимуть, або ж відбудеться дуже серйозний конфлікт між су­спільством і владою, коли соціум не визнаватиме легітимності влади. Відтак вважаю, що будь-яка політична сила сьогодні мусить змінити свою суть, політичний стиль і поведінку, щоби знову здобути довіру людей. 

— Як, на вашу думку, нині мав би діяти Віктор Янукович?

— Переконаний, що і в міжнародній політиці, й у внутрішній для Віктора Федоровича важливо змінити свою політику. Бо шлях до конфронтації з усіма, готовність до внут­рішньої та зовнішньої ізоляції та відсутність реакції на вимоги — це не той рецепт, який може забезпечити успішне президентство. Можливо, це парадокс, але багато питань, про які говоримо, — щодо газу, європейської інтеграції, чесних виборів — не є загального характеру, це прямі питання успішності президентства В. Януковича. Тож якщо він хоче бути успішним керманичем, то мусить змінити політику.