Хтось із мудрих сказав: жити — бачити, як усе повторюється. В певному сенсі це не так і погано. Але щоразу ця теза гірчить, коли вкотре бачу, як у поле зору загалу потрапляє добре розпіарена посередність, а наділені справжнім талантом люди (художники, письменники, музиканти…), «покарані» вродженими ненав’язливістю та скромністю, часто-густо залишаються за кадром. Схожі відчуття мала й цього разу, коли — уже домовившись про розмову з актором Львівського духов­ного театру «Воскресіння» Петром Микитюком, який (як на мене) є одним із найсильніших і найдосвідченіших акторів цього самобутнього колективу — несподівано  з’ясувала: цей чоловік має дуже незначний досвід офіційного спілкування із засобами масової інформації. Принаймні такого, чиї сліди можна було б відшукати в інтернеті. Щоправда, цьому акторові воно без потреби: має інші цінності, настанови, пріоритети. Проте цього мав би потребувати глядач, який справді любить цей театр, знає і завжди відзначає проникливу гру Петра Микитюка. 

— Почнемо цю розмову не з репертуару театру «Воскресіння», а з нещодавньої прем’єри «Пісні про равликів» (за п’єсою Ежена Йонеско «Маячня удвох»), яку ви втілили на сцені разом з актрисою «Театру у кошику» Лідією Данильчук під орудою режисера Ірини Волицької. Бо завдяки «Пісні» глядач укотре замислився про можливість перетину жіночого та чоловічого світів, життєвих установок, поглядів, людських страхів тощо. А як самі вважаєте, осягнути психологію іншої статі можливо?

— На це у творі відповів сам Йонеско: «Ми з тобою належимо до різних видів». Інакше кажучи, пізнати жінці чоловіка й навпаки — нереально… Та й узагалі вважаю, що пізнати чужий світ не вдається майже нікому. І тут мова навіть не про розбіжності в чоловічій і жіночій психологіях, а про відмінності між людьми. Бо ми всі — різні. Є тільки шлях осягнення, пізнання, але «доконаності» цієї дії не буде ніколи.  

— У такому разі кожен із нас навіки самот­ній?

— Однозначно. Вся хороша драматургія саме про це — про людську самотність, яка може мати різні форми та виміри. Парадокс цього світу в тому, що навіть коли знаходимо споріднену душу — це лише точка перетину, бо кожен має власну траєкторію руху.  

— Якщо виходити з тези, що акторська гра — сповідь, саморозкриття самого себе, що вам удалося із себе вилущити? Чим самі себе здивували?

— Навіть не знаю… Працював у багатьох театрах і дотримувався різних систем, а тепер від цього всього відійшов. Працюю так, як відчуваю. Тобто, коли перебуваю на сцені, то як людина Петро Микитюк не існую. Інакше кажучи, на сцені є образ, характер, що його Петро Микитюк споглядає збоку. Так мені знач­но легше. Навіть сказав би по-іншому: автономно існую в трьох іпостасях: як людина, як актор-професіонал і як черговий образ, який випадає втілювати на сцені. 

— Які образи вам ближчі, приміром, за складом характеру чи за поведінкою?

— Мені завжди було однаково, яку роль грати — головне, щоб той чи інший образ удалося зробити переконливим. Колись у театрі імені Леся Курбаса (актором якого я свого часу був) після вистави «Між двох сил», у якій грав роль шовініста Грінберга, почув від молодої глядачки: «Як я вас ненавиджу!» А це означало тільки, що моя акторська праця в цій постановці була немарною… Тобто важать для мене не стільки самі образи, скільки точність перевтілень. Дуже люблю театр гри. Мені взагалі здається, що територія гри — найблагодатніша, бо там актор може якнайкраще проявитися. Чи актор сповідається? Не знаю… Сповідаються образи, а актор, на моє глибоке переконання, має існувати дещо збоку.

— Досвід праці в яких театральних колективах призвів до такого переконання?

— Майже двадцять років пропрацював у «Гаудеамусі» Бориса Озерова — відомому в колишньому Союзі театрі, що виник іще 1962-го і якому щиро вдячний. Цей театр послуговувався методикою, коли все віддавали на відкуп акторові, а режисер тільки трохи підправляв там, де вважав за потрібне. Цілком іншу школу пройшов, працюючи в тодішньому Театрі юного глядача. Там панував диктат режисера, з-під якого марно нама­гався визволитися, а відтак постав перед потребою знову щось змінювати в житті. Саме отримав запрошення від режисера Ярослава Лупія знятися в одній із головних ролей у його фільмі «Поза межами болю» за Осипом Турянським, і так потрапив у кіно, що стало дуже цінним творчим досвідом на майбутнє. Три місяці відбувалися зйомки на Кавказі, але через початок війни втекли додому, тож фінал дознімали на студії імені О. Довженка. Але й у кіно не судилося затриматися довше. Бо ця царина завжди вимагає зміни дуже багатьох життєвих аспектів, зокрема, потрібно бути на місці (тобто у столиці) та постійно себе пропонувати. 

— Такий стиль поведінки — не ваш?

— Однозначно. Та й тодішні обставини були такими, що перебратися до столиці не міг: дружина була вагітною, тож про жоден переїзд не йшлося. Оскільки випав із процесу, то після зйомок іще в кількох епізодах мусив закрити для себе тему кіно. Але в моєму житті з’явився театр імені Леся Курбаса, а згодом — і «Воскресіння». 

— Один із найвпливовіших режисерів ХХ століття Єжи Гротовський стверджував, що справжній учень іде від свого вчителя на творчих вершинах, тобто, коли пробує шукати власний шлях. Із ким пов’язуєте у своїй долі цей відлік?

— Зі своїм двоюрідним братом — нині заслуженим артистом України Романом Іваницьким, який мене, львівського хлопчиська, який мріяв про танці (від 14 років я танцював в ансамблі народного танцю «Весна» в колишньому РОКСі ), заагітував вступати до Львівського культосвітнього училища. А також зі своїм викладачем, чудесним актором Володимиром Михалевичем, який під час мого навчання за режисерською спеціальністю і «присадив» мене на акторське мистецтво. Невдовзі дав роль у «Скляному звіринці» Теннессі Вільямса та дозволив відчути, як це — грати в театрі. 

— Хотілося самому щось поставити, адже все-таки опанували фах режисера?

— Ні, таких амбіцій не маю. А навіть якщо вони і були, то все залишилося на рівні фантазій, які ні в чому не втілилися. І, може, це добре. Бо кожен має займатися своїм. А хобі можуть бути інші. Зокрема, я трохи писав, трохи перекладав, трохи досліджував історію театру (навіть моя дипломна робота після завершення навчання на історичному факультеті  Львівського університету імені Івана Франка була присвячена українській шкільній драмі XVII-XVIII століть). Нині у вільний час із задоволенням ремонтую годинники. Життя насправді різноманітніше, ніж часом здається. 

— Ви згадали Вільямса. Cаме він акцентував, що «пекло — це я», всупереч Сартру, який говорив: «Пекло — це інші». Яка позиція вам ближча?

— Вільямса. Але до нього ще Григорій Сковорода висловлював думки на цю тему. Коли ми працювали над «Благодарним Еродієм» у театрі імені Леся Курбаса, то я спеціально в Інституті літератури в Києві перекладав Сковороду зі староукраїнської сучасною українською мовою. І саме цей філософ казав, що серце людське — це пекло та рай одночасно.  

— Логічно, що з пекла людина прагне вирватися. Але хіба можна втекти від себе?

— Ні, бо, як казав мудрець, ми всюди самі себе зі собою возимо. Можна інше — намагатися жити саме цією секундою, хвилиною, днем, а не далеким і примарним майбутнім. Театр — це і є той момент, який не повторюється ніколи. І саме тому, що є щоразу іншим, театр міцно тримає мене не тільки як актора, а також як особистість.  

— Специфіка літератури, театру, кіно в тому, що вони тасують безліч варіантів людських доль, конфліктів, характерів. Чи допомагала вам ця множинність знань у реальному житті?

— Ні, бо кожен із героїв живе власним світом. Як сказав Піранделло в п’єсі «Гірські велетні», яку ми ставили у «Воскресінні», світ образів — цілком окремий світ, присутній тут абсолютно. Ці образи завжди поряд із театром. Їх потрібно тільки впіймати та спробувати ними покерувати. Хоча хто ким керує — це теж питання…

— Та сама вистава може бути і вдалою, і провальною. І наперед результату ніхто не знає. Як вважаєте, від чого він залежить?

— Від внутрішнього стану акторів. Бо соціум і побут впливає на кожного. Тільки коли на іншому місці праці настроєві хвилі важать не особливо, то для актора вони можуть бути не стільки рушійними — руйнівними. Щодо мене, то, здається, навчився все відкидати та налаштовуватися на виставу. Переступивши поріг театру, відсторонююся, поринаю в інший світ і маю таке самовпевнене переконання, що в такий стан можу увійти будь-коли. Коли перебуваю на сцені, в мене хімія крові інша. І вже нічого не важить…

— А реальний чи ймовірний успіх вистави та ваш особисто?

— А не думаю над цим. Та й до самого успіху ставлюся дуже скептично. Як казала Анна Ахматова, моліться проти ночі, щоби раптом не прокинутися знаменитим. Не варто над цим замислюватися, бо воно дійсно зайве. Коли в лобі «запалюється» зірка, то це не тільки відразу помітно, а й дуже шкодить роботі. Людина має бути простою. Що простіша, то краще. А для актора це взагалі дуже необхідно. Інакше Бозя відвернеться — і ти пропав. 

— Чого ще боїтеся в житті?

— По-різному. Але прагну налаштовуватися на краще, попри те, що мене називають великим песимістом. Із кожного випадку (навіть якщо це щось негативне) намагаюся виходити в позитив. Інакше і жити не варто.

Розмовляла Ярина Коваль