Чи варто українцям дослухатися до «інтелігентного нафталіну»?

Коли на прес-конференцію збираються престарілі політичні та культурні діячі минулого тисячоліття і наполегливо агітують за єдиного «правильного кандидата», перед виборцем постає дилема: повірити авторитетам минулого, чи керуватися раціональністю. З одного боку ці відомі люди долучилися до становлення незалежної української держави, з іншого – наша історія має чимало прикладів політичних катастроф з вини таких «інтелігентів». То ж чи українцям дослухатися до «політичного нафталіну»?

 Інтелігентний шабаш

Під час прес-конференції, яка відбулася 31 січня 2018 р., так звані «представники інтелігенції» Львова озвучили повчальне звернення до українців, в якому розповіли, кого з кандидатів у президенти вони підтримають виборах 2019 року і закликали проголосувати за діючою президента Порошенка. Головним лейтмотивом події стали слова дисидента Ярослава Кендзьора: «Єдиним кандидатом, який здатен протистояти російській загрозі в Україні, є Петро Порошенко».

Поет та прозаїк Ігор Калинець пішов ще далі. Він звернувся до українських націоналістів з проханням заради України підтримати Порошенка, як єдиного політика, на якого не згідна Москва. Зокрема, закликав Руслана Кошулинського фактично зняти свою кандидатуру на користь останнього. Мабуть єдиною конструктивною думкою цього літератора на конференції було те, що йому соромно за тих, хто готовий віддати свої голоси за коміка Володимира Зеленського.

«Чому ж «совість нації» не звернулися до екс-регіонала Ю. Бойка, безуспішного борця зі сміттям А. Садового, колекціонера швейцарських сувенірів І. Шевченка, олігархів та їхніх маріонеток?»

Знаково, що серед цих діячів не було жодного представника нового покоління громадських діячів, а лише політичні мастодонти, ідеї та діяльність яких пам’ятає лише найстарше покоління українців. При цьому дивно, що припинити боротьбу вони просять конкретно Кошулинського – учасника АТО, націоналіста та патріота, волонтера і людини, яка на відміну від більшості інших кандидатів, себе не нічим скомпрометувала. Чому ж «совість нації» не звернулися до екс-регіонала Ю. Бойка, безуспішного борця зі сміттям А. Садового, колекціонера швейцарських сувенірів І. Шевченка, олігархів та їхніх маріонеток? Проте, можливо, ці «інтелігенти» мають власні приховані мотиви цієї пропаганди?

 Що, для чого і по чому?

Що ж могло змусити давно забутих діячів з колись відомими іменами явитися на публіці і висловити в імперативній формі заяву щодо підтримки чинної влади? Причин може бути декілька.

Практично про кожну виборчу кампанію в Україні говорять, що вона буде напруженішою і бруднішою за попередню. Можливо, люди, яких знали і шанували в народі кілька десятиліть тому, втомилися припадати пилом на полицях історії і вирішили, опираючись на залишки від своєї колишньої популярності серед старшого покоління, вплинути на подальшу долю країни. Так би мовити, напоумити нащадків як правильно голосувати і яких «державників» підтримувати. Адже після активної політичної діяльності в минулому стає нудно сидіти на пенсії і дивитися телевізор без можливості вставляти свої п’ять копійок у дискусії. Після публікації свого звернення і надання публічних коментарів до нього, ці мастодонти опинилися в центрі уваги досить чисельного кола людей. Попри нещадну критику, особливо від представників молодого покоління, цей сплеск обговорюваності все ж приємний після десятиліть застою.

З іншого боку, існує можливість, що команда діючого глави держави, шукаючи додаткових рейтингових балів, вирішила скористатися минулою славою вищезгаданих інтелігентів і вплинути на ту категорію виборців, особливо пенсіонерів, які б дослухалися до цих «львівських інтелігентів». Бо хто ж не спокуситься на шматочок медійної слави, або пару коробок солодких подачок від шоколадного короля? А може навіть пообіцяли й добавку до пенсії та субсидію? Тож чом би «інтелігентам» не поєднати приємне з корисним?

 Ціль – націоналісти?

Після несподіваного повороту на національно-патріотичні позиції, розбудову української помісної церкви, для діючого президента особливо важливим стало націоналістичне електоральне поле, яке є досить чисельне в Галичині. Однак націоналістичні виборці на Львівщині традиційно орієнтовані на націоналістичні, патріотичні та незаплямовані олігархічними зв’язками політичні сили. Тож команді діючого президента стали вкрай потрібні голоси націоналістів, частина з яких, може прислухатися до «авторитетної» думки колишніх дисидентів, літераторів та інших «духовних патріархів» радянських часів і віддати свій голос за діючого президента.

«Аргументи зводяться до двох речей: гра на страху перед московською навалою і роздування скромних успіхів президента»

Водночас аргументи агітаторів досить слабкі і зводяться практично до двох речей: гра на страху населення перед московською навалою і роздування до розміру слона скромних успіхів президента. Риторика дуже нагадує дискусійний арсенал фейсбучних порохоботів – нічого нового і нічого переконливого.

Цікаво, що ці самі інтелігенти ще 2 жовтня 2018р. на прес-конференції «Тривожні вибори-2019: президентські і парламентські» у своєму офіційному зверенені не агітували за жодного кандидата, а висловлювали патріотичні заклики, а також ідею, що президент має бути націоналістом, а не олігархом. Хоча, зрештою, екс-нардеп Михайло Косів таки визнав себе та решту учасників «порохоботами».

 Чи варто слухати «інтелігентів»?

Класичні інтелігенти, яких так шанували у минулі століття, справді могли бути носіями вищої істини, оскільки були письменними, освіченими, та мали порівняно широкий набір знань і доступ до спеціальної літератури. В сучасному світі генератором конструктивних ідей, аналітиком, лідером думок може стати кожен, хто має доступ до Інтернету та певні інтелектуальні здібності.

Часто сліпе слідування порадам класичних інтелігентів боляче б’є по українцях. Не так давно В. Ющенко закликав народ голосувати «проти всіх» на президентських виборах 2010 р. В результаті – ми отримали Януковича, Майдан, сепаратизм і війну. Ще давніший приклад – обрання М. Грушевського та низки шанованих і авторитетних інтелігентів членами Центральної Ради. Як наслідок, – «гіганти думки» проявили себе слабкими, нерішучими теоретиками, які не змогли проявити ні твердості, ні дієвого патріотизму в критичний і поворотний для країни момент історії. Через кабінетних теоретиків-гуманістів ми втратили 90 % території держави у 1917-му. А єдиними, хто тоді пішов до війська захищати столицю від більшовиків, стали кілька сотень студентів та старшокласників, які полягли під Крутами.

Попри те, що більшість дисидентів – справді жертовні борці за Україну, сьогодні важко повірити, що їхні сьогоднішні ідеї підтримки Порошенка відповідають духу часу та інтересам української нації. Обирати відоме зло, аби не стало гірше, – ось їхнє гасло. Звідки вони взяли, що лише Порошенко може захистити нас від Москви? Чому вони не рекомендують виборцю голосувати за когось професійного і незаплямованого в тому числі офшорними скандалами?  Чому вчора говорили справедливі і правильні речі, а сьогодні рекламують відверту джинсу, причому явно недорого? Або через свою маргінальність та відірваність від новоїх політичної реальності ХХІ століття, або через власні шкурні інтереси.

Зрештою, саме політики початкового періоду незалежності – учасники конференції 31 січня, дисиденти та літератори започаткували теперішню наскрізь гнилу систему влади. То ж чи варто слухатися архітекторів тієї системи, з якою українці борються вже понад чверть століття?

Оригінал публікації на сайту Вголос

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *